#поїхатинеможназалишитися (І. Носовський)
Режисер-постановник – Володимир Петренко
Художниця-постановниця – Марія Пашкурова-Петренко
Тільки Театр "Верим" /// Theatre "Verim", в часи надмірного і часто невиправданого пафосу в мистецтві, міг дозволити собі розкіш створити справжню комедію положень.
Сценографія вистави – простір вокзалу. Знайома непроста метафора для кожного, хто спроможний уявити собі вокзал не фізичною площиною, але певним способом мислення, певним місцем в мозку, звідки ти завжди прагнеш або мусиш рухатися, і де ти завжди сумніваєшся. П’єса за формою складається з телефонних розмов головного героя, Макса (Володимир Володимиров), а, значить, все, що ми бачимо - є інтерпретацією його свідомості.
Але хронотоп вистави – неймовірно широкий, і, до певної міри, казковий. Це така собі «сучасна несучасність», де є не тільки історія Макса. Жоден герой не з’являється на порожньому місці, тим більше – герой позитивний, а Макс, безумовно, саме такий.
Тож, в цій напівказковій історії, є дівчина Лєна (Наталя Шаповал), кохання якої Максу потрібно завоювати. Така собі вередлива принцеса, з своєрідними уявленнями про престиж та династійність домашніх тварин. Тут мали б бути спойлери, однак обійдемось без них – нехай майбутні глядачі самостійно дізнаються історію кота Фердинанда. Це, все ж таки, дуже смішна п’єса, сюжетні повороти якої оцінив би, наприклад, Тарантіно.
Є батьки Макса (Володимир Косоног, Вікторія Литвиненко), ліричні, зворушливі й чудово впізнавані «старосвітські поміщики» (тут до Тарантіно доєднався б Гоголь).
Є яскравий і також трохи знайомий за бандитськими історіями з 90-х грузин Алєксєїч (Владислав Петров). Він мав би стати головним злодієм, якщо б не був таким блискуче комічним. Але, якщо чесно, в цій виставі немає злодіїв, немає негідників, немає непереборних драматичних конфліктів, але є режисерська цікавість до історії нормальних людей, якою, як виявляється, можна та потрібно захопити глядачів.
Є сусідка тьотя Свєта (Дарина Шмарова), спокуслива відьма, яку зустрічає на своєму шляху кожен казковий герой. Ну, нехай не зовсім відьма, але злегка познущатися із Макса їй чудово вдається.
Є друг та порадник головного героя Женя (Павло Веретельников), спостерігаючи за яким ми все чіткіше розуміємо, чому назва вистави – то не питання, то хештег.
Є навіть казковий вказівник на роздоріжжі – вокзальне довідкове бюро, де сидить Людина в формі (Кирил Міхольський), в якого Максу доведеться час від часу просити допомоги.
І сам Макс – результат минулого, яке його сформувало. Непоганий, насправді, результат.
Позитивному, але звичайному герою завжди важко, а зараз – й поготів. Персонаж Володимира Володимирова чудовий тим, що він справжній, безпосередній, щирий, а, головне, тим, що він постійно і цілеспрямовано поводить себе як порядна людина. Ні, він не шукає яких розділових знаків треба поставити в назві вистави. Це вже нехай вирішують глядачі. Просто говорить із близькими та друзями і просто чинить так, щоб їм було краще. Здається, нам усім зараз дуже потрібні саме такі герої.
В фіналі одночасно відбувається декілька важливих подій. Змінюється часопростір: все, що було раніше, всі, хто діяли раніше, дістаються одного календарного дня. Тоді головний герой, природньо та пластично, виходить за рамки комедії та озвучує авторський останній монолог. Змінюється і проекція сценографії, щоб персонажі, які протягом всієї вистави взаємодіяли виключно через Макса, подивилися один на одного.
Так і сидимо: актори – на сцені, глядачі – в залі, і дивимось в майбутнє, яке ми вже знаємо. І нам, можливо, сумно, але не страшно.
